на, чи з його тільки результат якихсь випадкових причин, або помилка невеличкого гурта людей, котрі й сами не знають, чого хотять. „Кобзарь“ довів усім, що українське письменство мусить бути, як мусить світити сонце на небі, як мусить бути все, що діється в природі.
Хоч од смерти поета минув не малий час, ми, а надто російські українції, ще й досі на превеликий жаль не маємо — не кажу: повного, бо таке за сучасних політичних обставин у Росії й не може бути, — а бодай критично уладженого та провіреного видання творів Шевченка. Не було ще у нас такого видання творів нашого геніяльного поета, котре було б відповідною пошаною його пам'яти, котре свідчило б, що ми не тільки устами, але й ділами своїми поважаємо його. Щоб стати такою пошаною пам'яти поета, видання його творів повинно бути по змозі повним та критично перевіреним; до його не повинно заводитись непевних, або попсованих варіянтів, і нарешті хронологія творів (коли це видання хронологичне) повинна відповідати якійсь більш менш сталій системі. Оці вимоги можна прикладати до тих людей, що беруть на себе великий обов'язок — видавати твори Шевченка.
Цей обов'язок узяв на себе наш поважаний місячник „Кіевская Старина“. Вже це одно мало служити нам запорукою що вся та плутанина щодо хронології й тексту творів Шевченка, яка була в попередніх виданнях, не знайде собі місця в виданні органа, якого спеціяльне завдання — науково обробляти всіма сторонами життя українського народу. До цього додамо, що „Кіевская Старина“ на-
