натхненна праця „великаго писателя земли русской“. Про инші приклади, менш визначні, вже й не згадуємо. Та й на віщо? Всі їх знають і всі належно вміють їх оцінити. Всі, не виключаючи й самих суддів, знають так само й те, що всі ці засуди власне ні на що, бо коли можна знищити матеріяльне вживлення думки — книгу, то саму думку знищити не сила, як не сила, звісно, знищити й ту форму, в яку одлила її геніяльна вдача великого письменника. Знають усі й те, що думки в такій як-раз формі занадто вже поширились між людьми і що нова заборона нову їм та ще й більшу дає принаду. Знають нарешті й те, що раніше чи пізніше заборонені і ніби то „знищені“ твори вийдуть знову між люде і ще ясніше сяятимуть, оздоблені до всього ще й тим ореолом мучеництва, якого надають усякі утиски.
Усі це знають і через те, може, й не вражає нас так прикро самий факт замаху на творчу думку людську. „Пропала книга“ — але ми певні, що не на-віки пропала і навіть не на довго: вона знайдеться… І звичайно — самій книзі тут нема небезпеки. Бо коли вона пережила вже найбільш може небезпечний час, то напевне переживе й те, що судилось ще перетерпіти. „Пропала книга“ — та вона знайдеться, вона воскресне, як була вже раз воскресла на наших очах і за нашої пам'яти. Воскресне, — бо не від сенатських вотумів залежить доля книг: єсть инший вотум, і він давно вже присудив „Кобзареві“ певне місце серед невмірущих утворів людської думки. А проти такого присуду нема апеляції…
- 1912.
