ченко. Нехай, кажу, — вагу має тут зовсім не це, а инше: що навіть таке питання могло виникнути за наших часів. Правда, для нас, що на свої очі бачили, як винишпорювали по церквах, за якого саме „болярина Льва“ подавав хтось на часточку; для нас, що читали проект одного з архиєреїв кинути анафему на всіх визначніших письменників у Росії, — вагання київських отців не може бути великою несподіванкою. Але все ж таки в оцій київській події є де-що нове, коли рівняти її навіть до згаданих допіру фактів. Там, на похороні Толстого та в проєкті архиєрея Гермогена, вихідним пунктом були все-таки релігійні мотиви: Толстой був „анафема“, „безбожникъ“, „непримиренний“, „нераскаянний“, инші письменники, кандидати на анафем — теж. Инакше кажучи, поперед усього стояла там все ж ніби релігійна причина. А тут догадливий о. Пестряков не зважає на релігійну сторону справи зовсім, — Шевченко для його тільки політичний прапор і заборона панахид по Шевченкові тільки один із способів політичної боротьби. Оце одверте політикування київських місіонерів, що не зважились зразу ж нагадати дотепному собратові своєму про Христову науку — це й єсть те характерне, що найбільш звертає на себе увагу в київській події. Це показує, що клерикалізм, як політичне з'явище, вже вимостив собі у нас тепленьке кубелечко та береться ще й молодих пташенят клерикалізму висижувати. А вони вже безперечно далеко підуть, бо ж во-істину горизонти перед цим з кожного погляду шкодливим з'явищем безмежні і безмірні. І незабаром, певне, про славні подвиги лицарів темного середневіччя ми ще почуємо…
