Дуже спокуслива була б думка підійти до київської події з національним масштабом, побачити тут саму національну несвідомість київських пан-отців. Проте такий погляд був би цілком безпідставний. Адже, — пригадаймо собі тільки д. Лободовського з його агітацією проти Шевченка, — маємо вже й національно-свідомих людей, що з самого тільки клерикалізму роблять те саме, що й несвідомі Пестрякови та Потєхини. Нехай їх, таких українців-клерикалів, у нас не гурт іще, нехай це одиниці, які ще й сами плутаються між клерикальними симпатіями та національними обов'язками, але вони є — і цього на насіння досить. Шкодливе насіння безперечно вродить колись, і потроху таких людей повинно прибувати. Галичина, де клерикалізм розгорнувся й показав себе раніше, дає нам добрий зразок того, як поводяться клерикали, що стоять на цілком національному вже ґрунті і навіть поклони б'ють перед „національними святощами“. Характерно, що пробним камінем для клерикалізму й там став — Шевченко.
Хто читав відому працю Драгоманова про Шевченка, той пам'ятає, що в Галичині це ворогування національно свідомих, але політично темних клерикалів проти українського Кобзаря не з учорашнього дня почалось. Драгоманов повибірав з тодішньої преси чимало запашних квіток ультрамонтанського клерикалізму і склав з їх роскішний букет на вічну пам'ять про людей, яких і ймення без цього загинули б у безвісті минулого. Всякі „катехити“, „русини, но і священики заразом“ перші накинулись на II-й том пражського видання „Кобзаря“, доводячи, „скільки там богохульних єресей
