нігілістичеської гнилі“, забороняючи з кафедри церковної брати участь навіть у літературних вечірках, присвячених пам'яти поета. Не далеко втікли від цього й заступники світської інтелігенції: вони теж признавались, що в тому томі „мрачні уступи находяться“, і коли й виправдували бідолашного Кобзаря, то тільки тим, що він був православний і через те мав, бачите, право не знати догмату непогрішимости папи і т. и.[1]. Взагалі за кордоном, де українському слову здавна була більша воля, само громадянство перевело було цензуру і над літературою, і з'осібна над Шевченком: tacito consensu твори його було поділено на „геніяльні“, які треба до неба вихваляти, та на „мрачні“ й „неморальні“, про які краще мовчати, коли вже не сила знищити, або хоч повикидати з книжок. Правда, коли останніми часами гору в національному житті взяла була світська інтелігенція, коли й твори Шевченка в повних виданнях широко розійшлися, — здавалося, згаданий поділ сам собою повинен був упасти. Так неначе й сталось було, — принаймні якось ніби менше чути стало останніми часами про всякі протести проти Шевченкової „неморальности“, хоч иноді таки траплялось дещо і з цього погляду цікаве, що вже стоїть на межі з патологією[2]. Можна було сподіватись, що де далі таких патологичних добродіїв усе меншатиме, або хоч соромитимуться вони виходити на світ з своїми глибокодумними до-
- ↑ Відповідні факти й цитати див. у Драгоманова — „Шевченко, українофили й соціялізм“, — „Громада“, т. IV, стор. 112–117.
- ↑ Кілька фактів з останніх часів я зібрав був у своїй статті „Пропала книга — книга знайшлася“.
