мислами. Проте як-раз останній рік зробив несподіванку, знов до старих часів повернувши.
Торішнього літа народилась у Галичині нова, виразно клерикальна партія, — така званий „Християнсько-суспільний союз“, українська відміна німецьких християнських соціялістів. Тоді ж таки на сторінках „Ради“ я спробував був вияснити реакційну натуру нової организації з політичного боку, рутенство з національного, шкодливість з громадського. Хоча багато деталів з своєї тактики партія обережненько обминала, виставляючи натомісць свою миролюбність та „християнську етику“, проте можна було на підставі загальної її програми вже наперед сказати, що практика піде по-за миролюбністю та самою „християнською етикою“. Між иншим тоді вже цілком ясно було мені й те, як клерикали повинні були поставитись до Шевченка. „Можна думати, — писав я тоді, — що незабаром позиція (партії) визначиться і в деталях, як це в минулому ми не раз вже й бачили в клерикальному таборі. Як відомо, напр., культ Шевченка в Галичині не стояв на заваді тому, що твори цього українського „схизматика“ клерикали ретельно підчищували в інтересах „моральности“ (згадується „християнська етика“ нової партії) та „греко-католицької церкви“, і з цього погляду Галичина значно випередила була наших тутешніх Лободовських, яким спати спокійно не дають такі Шевченкові твори, як „Марія“. Цікаво, яку позицію в цьому і в тисячах инших таких питаннів займе „Християнсько-суспільний союз“, як вийде з таких колізій між реакційним клерикалізмом та демократичним поки що українством?“[1].
- ↑ „На старий шлях“, — „Рада“, 1911, ч. 145.
