Шевченко (збірка)/Пропала книга — книга знайшлася

Матеріал з Вікіджерел

Пропала книга — книга знайшлася.
На новий вихід Шевченкового „Кобзаря“, СПБ. 1908.

Habent sua fata libelli: книги, як і люде, мають свою долю… І часто їхня доля — долю їх творців нагадує, немов частка авторового духу перейшла в його книгу й позначила їй той самий шлях, яким ішов і письменник. Та це й натурально, бо таки й справді книга, а надто книга великого майстра слова, вживляє його дух у собі й довго ще будить ті самі почування у людей, що за живоття викликала особа її автора. Ось перед мене лежить „Кобзарь“ останнього (С.-Петербург, 1908) видання, і дивлючись на цю книгу та перебіраючи в думках, що довелось „пережити“ книзі з цим популярним заголовком, мимохіть і долю самого її автора згадуєш: „геніальный горемыка“ і по смерти, в своїй книзі, „горе мыкалъ“, як і за життя, так що історія його книги чудовою ілюстрацією може бути до його „горемичної“ біографії… Бо таки й правда: habent sua fata libelli.

Особливо цікава буває доля книг у нас, де в життя письменників та і взагалі в справи літературні так часто втручається стороння, але за данних обставин непереможна сила, що порядкує тією долею по своєму, не зважаючи на ідейні потреби громадянства, не питаючись, скільки крови та нервів коштувала книга її творцеві. Книга в Росії, де так легко було, та й тепер ще зовсім не важко — посадити „фельфебеля въ Вольтеры“, раз-у-раз малася за щось підозренне, що вже само з себе свідчить, що тут запахло ідеями, а відомо ж, що від них не дуже вже й до „превратныхъ толкованій“ далеко… Історія книги в Росії, од бідолашного першого друкаря й до останніх днів, історія життя тих, хто над книгами працював — дає страшну картину того, як пригнічувано думку людську, як найкращі, найдорожчі людині думки гинули в сповиточку, як червоний атрамент цензора, а иноді й буквально таки вогонь — нищили те, до чого додумалась велика людина на добро ближнім своїм, нищили невмірущу з природи людську думку…

Пропала книга! Ужъ была
Совсѣмъ готова — вдругъ пропала! —

пригадуєте оцю жартовливо-скорбну епітафію Некрасова до „запропащеної“ книги? І щастя ще велике, коли хоч через довгий час вона таки „знайдеться“, бо хоч не зробила вона того, що повинна була в свій час ізробити, то бодай не пропаде зовсім для історії людської думки й служитиме вічно скорбним документом того, як поводиться людина з найдорожчим скарбом своїм — живою, невмірущою думкою…

Р. 1840-го з'явилась була велика для нас і для всієї людскости книга — „Кобзарь“. З'явилася та зараз же й пропала… До неї увійшло тільки те, що до того часу написав молодий ще тоді автор її, й коли, через кілька років, він надумав був поновити видання, то рукопис опинився в архиві „III-го отдѣленія“, а сам автор — далеко-далеко за межами України… Книга пропала:

Ужъ была
Совсѣмъ готова — вдругъ пропала!

Пропала та й годі!… І от з того часу та аж до останнього року вона не могла вийти на світ цілою, — такою, як хотів її сам автор бачити.

Відомий бібліограф український М. Комаров у своїй праці „Шевченко въ литературѣ и искусствѣ“ (1903) нарахував щось з 80 виданнів „Кобзаря“ й окремих творів Шевченка; з тих виданнів на два десятки набереться самих збірників поезій Шевченкових. І все-таки аж до останнього часу ми не мали цілого „Кобзаря“: книга пропала була й ось тільки тепер вона знайшлася.

В Росії кожне видання „Кобзаря“ вимагало страшенного клопоту та заходів не аби-яких з цензурою, не кажучи вже про те, що деякі твори, і між їми найкращі, були цілком з цензурного погляду безнадійні за старих часів, так що й починати з ними нічого не можна було на легальній дорозі. Вже друге видання „Кобзаря“, що вийшло р. 1860-го в Петербурзі, на превелику силу проскочило через „кавдинські тіснини“ цензури, і то тільки через те, що клопотались за його „сильные міра сего“, та й то в покаліченому вигляді. Цензор позамазував був спершу навіть такі вірші, як „Думи мої, думи“, бо хоч і не було в них нічого, мовляв, „предосудительнаго“, але вся ідея їх була ворожа „сліянію Малороссіи съ Великороссіей“[1]! І деякі вірші, напр. частини навіть з „Катерини“ так таки й не увійшли до того видання. Через сім років (1867 р.) з'явилося, теж з великими перешкодами, видання „Кобзаря“, так зване Кожанчиківське — до речі, єдина безцензурна книжка українською мовою, що вийшла за старого ладу. Це видання повніше за попереднє, проте й воно дуже неповне: усе, що хоч трохи здавалося з цензурного погляду непевним, мусіло, як писано в передмові, „зоставатися до иншого часу“. Дальші видання, дозволу на які не можна було допроситись часом цілими десятиліттями, були тільки передруками з Кожанчиківського, иноді навіть ще більш повкороччуваними. Так, у 90-х роках цензура так була покалічила „Кобзаря“, що його просто не можна було друкувати і тільки по довгих клопотах пощастило задержати хоч те, що було попереду вже дозволено. Покалічений, пошматований, з промовистими рядками цяток замісць тексту, з прогалинами, замісць цілих пієс — „Кобзарь“ десятками тисяч примірників росходився по Україні. Це була, як по правді казати, тільки частина „Кобзаря“, а ціла книга — пропала і тільки потай, у рукописах, можна було читати такі твори, як „Сон“, „Кавказ“, „Марія“ й багато инших. І з власного досвіду я знаю, як багато знаходилось людей, що ночами переписували дорогі рядки чи то з иншого рукопису, чи з женевського або пражського видання, як що його якимсь щасливим вітром принесло до рук. В 80–90 роки сила таких „списків“ ходило по Україні, завертаючи від друкарського станка книжку до тих часів, коли „книжноє списаніе“ було не тільки милою Богові справою, але й єдиним способом ширити твори письменства. Звичайно — анахронизм, але дорого коштував він українському письменству й просвіті на Україні.

Коли в Росії була „пропала книга“ через непереможні сторонні обставини, то не знайдено її ще довгий час і за кордоном, де ті обставини сили не мали. Сталось це вже через власну „обивательську“, мовляв, цензуру, що старанно обчищала Шевченка од „неморальних“ та „радикальних“ думок і калічила його немилосердно, щоб догодити середнєвічним поглядам закордонного українського громадянства в Галичині. Власне два тільки видання „Кобзаря“ — женевське Драгоманова та пражське київської громади — не підлягали отій „обивательській“ цензурі й давали Шевченка такого, якого тоді можна було дати, вважаючи на необробленість фактичного матеріялу, брак автографів, то-що; усі ж инші видання, особливо галицькі, часто калічили Шевченка не згірш за російську цензуру, хоч і в инших частках. Таким чином книга і тут була пропала й історія цього другого запропащення така цікава, що годиться пригадати з неї хоч декілька епізодів. Вони дуже нагадуватимуть ту сумну історію, про яку росповів колись Г. Успенський у нарисі „Книга“: як там „извѣстнѣйшій мореплаватель Кукъ, погибшій на Сандвичевыхъ островахъ, вторично погибъ въ трясинахъ растеряевскаго невѣжества“, так і тут „Кобзарь“ Шевченків, покалічений цензурою російською, обчищений од „неблагонадежныхъ" думок і позбавлений тим свого змісту найкращої частини — вдруге підпав такій самій варварській операції од руки галицького громадянства за свою „протирелігійність“ та „неморальність“. Книга пропала вдруге і це запропащення далеко ганебніше за перше, бо заподіяне з доброї волі тих самих людей, що ніби то молились на Шевченка й окричали його скрізь, як свого національного пророка й проводиря. „Так завжде й бува з „пророками“, на котрих їх обожателі не дивляться об'єктивно й історично, а тільки абсолютно“, — писав з цього приводу Драгоманов, з старої праці якого „Шевченко, українофили й соціялізм“, передрукованої р. 1906-го у Львові новим виданням, нижчеподані факти й повибірано.

Р. 1877-го в одній галицькій газеті надрукована була звістка, що члени філії „Просвіти“ в Станиславові святкували Шевченкові роковини і що одна з вищих духовних осіб заборонила йти на це святкування вихованцям місцевої семинарії. „Особа“ зараз озвалась на цю звістку, виложивши „при сей вѣрной оказіи“ й свої погляди на Шевченка.

„Відомо загально, — писала особа, — що межи молодіжжю шкільною шириться чим раз більше „невірство“, а по крайній мірі бодай апатія до релігії. Усилія катехитів, хотя би і найусердніші, суть по більшій часті безплодні уже по тій причині, що неопитна та фантастичеська (sic!) молодецька виображня для „ложних пророків“ чрезвичайно восприємчива. Одно єще було отрадою нашою, що у нас не було єще до сих пор контрелігійних писем в язиці руськім. Тепер однако й тії появилися, а то в роді поезій Шевченкових! Прошу переглянути особливо II том „Кобзаря Шевченкового“, ізданого в Празі 1876, котрий „Просвіта“ з таким запалом межи молодіжжю розпространяє — і убідиться ч. редакція, скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі“.

Нагадавши, що з його не тільки „русин, но і священик заразом“, автор наведених рядків цитує „єресі“ з „Івана Гуса“, „Світе тихий“ та „Марії“ й заявляє наприкінці, що „треба в самій річі діло неучтивих (sic!) людей в належнім світі представити і здискредитовати, бо гидра погана (!) піднесе ще з більшою гордістю голову свою“.

Ця оригинальна, щоб не сказати гірше, критика на Шевченка од „не тільки русина, но і священика заразом“ викликала кілька відповідів з табору народовців, великих прихильників та поклонників Шевченка. Але пожалься Боже, що́ то за відповіді були! Страх перед „богохульними єресями“ та „нігілістичеською гниллю“ не згірше проступає з тих ніби апологій великого поета перед уніятськими фанатиками. „Правда“, напр., писала, що Шевченко, мав право не знати догмату „неомильности папи“, що він писав „Марію“ в 1859 р., себто раніше, ніж Пій IX сотворив догмати „таинственного воплощенія“ і т. п. Один з визначніших народовців, Желехівський, викручувавсь тим, що коли Шевченко виступає проти папи та єзуїтів, то ще „годі йому, яко православному, взяти за зле“, до того ж усі такі місця, або, як Желехівський дотепно висловився, „мрачні уступи“ й не мають великої ваги, бо „писані тоді (!), коли дух Шевченка тяжкою неволею вже зломлений був“… Так само невдатно викручувались і инші народовці, пристаючи на те, що усього Шевченка таки справді не можна давати молодіжі й народові — так як не можна давати й біблії, що треба з „Кобзаря“ робити вибірки для „не посвященних“, лишаючи цілого „Кобзаря“ тільки для „спеціяльно студіюющих“ українське письменство[2]. „Гидра погана“ з сторінок „Кобзаря“ ввижалася прихильникам Шевченка однаково, як і ворогам його.

І от у Галичині теж „пропала книга“, мов той бідолашний Кук Успенського, що вдруге загинув „въ трясинахъ растеряевскаго невѣжества“… Появляються покалічені, обчекрижені, всякої вже „неморальности“ позбавлені видання творів Шевченка і в такому „облагороженому“ вигляді Шевченко дуже мало скидається на того справжнього „неучтивого“ Шевченка, що такий нам дорогий як-раз отією „неучтивістю“ своєю. І можна сказати, що до видання „Поезій Т. Шевченка“, зробленого р. 1902 львівською „Просвітою“ під редакцією д. Ю. Романчука, в Галичині, так само не було путящого „Кобзаря“, як і на Україні. Та й це видання викликало протест у де-яких кругах галицького громадянства. Ось полюбуйтеся, напр., з резолюції одного духовного „соборчика“ р. 1902-го.

Общество „Просвіта“ въ Львовѣ издало полное собраніе сочиненій (sic!) Шевченка. Въ томъ изданіи помѣщены стихотворенія: „Великомученице-кумо“, „Марія“, „Іван Гус“ и др., которые содержаніемъ своимъ сопротивляются (!) религійности и нравственности… Чтеніемъ поэзіи Шевченка, нерелигійного и ненравственного содержанія, розвращается школьная молодежь и наше простонародіе, а дѣятельность душ-пастырей и катехитовъ сильно затрудняется. Изъ взгляда (!?) на то проситъ добромильскій деканальный соборчикъ ординаріятъ вглянути (!) въ дѣло и, якъ были запрещены книжочки съ „упавшимъ съ неба листомъ“, такъ щобы и изданіе Шевченка съ выше названными и имъ подобными нерелигійными и ненравственными стихотвореніями были запрещены[3].

Ну, та нехай би вже собі це писали „москвофили“ отим своїм жаргоном, що, як чудово хтось висловився був ще в „Основі“, нагадує „ерзаніе грифеля по стеклу“. Зненависть до найбільшого українського поета входить у програму їхню, мовляв би так — „по штату полагается“. Цьому дивуватись нема чого, як і тому, що відомий Мончаловський вимагав якось од австрійського уряду, щоб цей знищив культ Шевченка в Галичині. Але ось другий документ, вже не з москвофильських сфер. Р. 1905-го одна теж духовна особа львівська видала конфиденціяльного листа до духовенства, а в тому листі, виливши на Шевченка цілий цебер лайок за те, що поет писав „в відражаючий спосіб проти Церкви Христової Католицької“, кінчає буквально так:

Можна взяти иншого народолюбця, пр. Маркіяна Шашкевича або Основ'яненка або кого иншого, що жадної такої негідности не допустився, в честь його народні торжества устроювати і під іменем його товариства закладати. Але Шевченка ніяк славити не годиться.

Позаяк Товариство Наукове імени Шевченка має перемінитися на „Академію наук“, про то най священики, до того товариства належачі, жадають, щоб воно на далі вже не було під іменем Шевченка, з тим заявленням, що инакше вони виступлять. Чи священики наші не потрафлять бути народолюбцями без славлення Шевченка? Власне, єсли хотять добра собі і народові, то най не славлять його, бо через то кривдять славу Бога і пресв. Матері Божої, а тоє певно не принесе щастя ні нам, ні народові нашому; но кривдячи славу Бога і пресв. Матері Божої, тим самим віддалюємо ласку Божу від нас і стелимо собі і народові нашому дорогу до невірства і погибелі вічної і дочасної[4].

Здавалося б, далі вже нікуди податись, але не забуваймо, що нема краю глупоті людській і тому специфичному „растеряевскому невѣжеству“, що в своїй драговині все може утопити. Знайшовсь у Галичині „растеряєвець“ ще вищого коліна і „неморальність“ та „еротизм“ побачив у цих от віршах Шевченка:

Полюбила чорнобрива
Козака дівчина,
Полюбила — не спинила.
Як би знала, що покине,
Була б не любила[5].

Виписавши цей уривок з „Тополі“, де і взагалі знайшов „предостаточно эротики“, наш „растеряєвець“ копирсає глибокодумно пальцем у носі й пробі кричить, щоб такі „неморальні“ вірші повикидати з читанок, бо инакше дітям грозить „погибель вічна і дочасна“… І як я вже згадував, під флагом „неморальности“ багато дечого з „Кобзаря“ мало не до останніх часів у Галичині викидалося, а то й перероблялося…

Пропала книга!.. Туподумство людське й страх перед вільною думкою поховали її й висипали були над нею високу могилу з отаких фактів, як ті, що я тут на зразок понаводив. І думали гнобителі та „растеряєвці“, що на віки вічні поховали вони велику книгу і що не встане вона з-під гори насильства, зненависти й туподумства. І лежала під ними велика книга, того сподіваного часу дожидаючи, коли можна буде їй вийти на світ широкий — цілій і не покраяній темною силою та „растеряевскимъ невѣжествомъ“.

І сподіваний час таки прийшов — книга знайшлася. Останніх два видання „Кобзаря“, що вийшли торік і сього року в Петербурзі — це та ново-знайдена книга, що на цілі десятиліття була пропала. Тепер ми маємо вже повного, не покаліченого Шевченка і може хоч аж тепер минулись для „геніальнаго горемыки“ оті муки, що й по смерти його не покинули. Громадянство в Росії й за кордоном уперше має змогу взяти до рук не сфалшованого, а справжнього „Кобзаря“ й упиватись натхненним словом його. Ідея, думка людська подужала і сліпу силу, і „растеряевское невѣжество“.

Книга знайшлася. Бажаємо ж їй знайти ще й простий та незабарний шлях до серця тих милійонів люду, що як роси з неба ждуть-дожидають правдивого, гарячого, великого слова про те, що

Буде правда на землі…
1908.




——————

  1. Ол. Кониський — Тарас Шевченко-Грушівський, Хроника його життя. Т. II, у Львові, 1901, стор. 331.
  2. Див. у Драгоманова — „Шевченко, українофили й соціялізм“, Львів, 1906, стор. 15–21.
  3. „Л.-Н. Вістник“, 1903 р., кн. III, хроника, стор. 215.
  4. „Л. Н. Вістник“, 1905 р. кн. VII, хроника, стор. 95.
  5. „Кіевская Старина“, 1903 р. кн. II, документи, стор. 88–89.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.