ків), що „сговорились работать для народнаго просвѣщенія“. Кожен з їх обіцяв давати, скільки зможе, до складки в товариську касу на стипендії хлопцям з народу на університетську освіту. Хто користувався з товариської запомоги, той повинен був за неї одслужити шість років учителем на селі[1].
Працювати, як ми знаємо, братчикам не довелось тоді. Одні з них, найголовніші, опинились далеко на чужині та в неволі; инші, яких не присочило ухо донощика, затаїлися й замовкли з своїми думками. Дещо зробити їм пощастило тільки згодом, коли трохи вільнішим повійнуло вже вітром. Першою ластівкою цієї практичної роботи на полі народньої освіти була відома Кулішева „Граматка“, що її Шевченко привітав у своєму щоденнику, як „первый свободный лучъ свѣта, могущій проникнуть въ сдавленную попами невольничью голову“[2]. Вернувшися з заслання, Шевченко й сам заходився коло просвітньої роботи на користь народню. Його „Букварь для южно-русскихъ школъ“ вийшов р. 1860 в Петербурзі, а решту книжок, які мав на думці видати Шевченко — арифметику, етнографію й історію України та дешеві народні малюнки, на жаль, не дала довести до пуття смерть поета[3]. Инші братчики, як Пильчиков, працювали
- ↑ „Древняя и Новая Россія“, 1876, V, 85.
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 288
- ↑ Як дуже дбав Шевченко про народню освіту, показують його листи з останнього часу його життя, повні всяких просвітних проектів, планів, заходів, то-що. 7 серпня 1860 р. він пише до Тарновського, що 50 пр. „Кобзаря“ він жертвує на чернігівські воскресні школи, а 50 на київські і потім ще раз нагадує про це в листі з 16 лютого 1861 р. Тоді ж таки, 4 січня 1861 р., він пише в Київ до Чалого: „посилаю
