але в тужливу цю мелодію вривається дужий поклик цілком сучасного вже протесту проти того, що „над дітьми козацькими поганці панують“… Через те може й обертається поет до загорнутого в чарівний серпанок минулого, що дійсність занадто тяжко й цинично розбиває всі сподівання.
Було колись добре жити
На тій Україні…
А згадаймо! Може серце
Хоч трохи спочине („Іван Підкова“), —
каже поет, шукаючи в принадних малюнках минувшини спочинку од сучасних злиднів. Цей мотив сучасности де далі — все більшу й більшу бере силу над поетом, поки аж зовсім запанував у його творах. Шевченко знає, що минуле не вернеться, хоч би яке гарне було воно та принадне, що не може знов пишним цвітом забуяти те, що вже одцвілося:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани.
Ціла низка отих болючих „не“ що-до минулого, суцільне нехтування його тим дужче роскриває поетові очі на сучасне, і він бачить, що Україна
Обідрана, сиротою
По-над Дніпром плаче
на сміх ворогам. Гнів запалює серце поетові й він сміливо обертається до ворога:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже! („До Основ'яненка“).
Не вважаючи на свою офиціяльно невелику й досить припадкову освіту, геніяльною інтуїцією роз-
