бірає Шевченко і давню славу рідного народу, й сучасні його злидні; творчим летом здіймається до оцінки ваги українського письменства в поезіях: „На вічну пам'ять Котляревському“ та „До Основ'яненка“ і дає образ натхненного кобзаря пророка в „Перебенді“. По смерти Котляревського на Україні
Все сумує, — тільки слава
Сонцем засіяла.
Не вмре Кобзарь, бо на-віки
Його привітала („На вічну пам'ять К-му“).
Слава минулого не вернеться, як реальна дійсність — то правда, але й „не поляже“ вона, а вічним буде свідком того —
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти, —
і вже тим самим робиться вона підвалиною нової сили, вже цілком сучасної — великої й вільної творчости народньої в слові.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, слава наша,
Слава України —
могуче голосна слава, та сила, що підійме рідний народ з його теперішнього занепаду до нового життя культурною нацією.
Ось який довгий шлях пройшов Шевченко на першій ж порі своєї діяльности, і пройшов його без чужої допомоги, майже самостійно, бо в обставинах його життя в Петербурзі ми нікого не знаємо, хто б глибше і ясніше дивився на минуле й сучасне, нічого, що порівнялось би з цими заява ми, не маємо ми і в тодішньому письменстві. Схоплюючи бистрим розумом загально-літературні впливи, Шевченко переживає їх своїм потужним
