нещасливий, якому доля найкращого віку половину занапастила серед самотности в тяжкій неволі, в порожній пустині, де не знайти було щирого жіночого серця, де ні до кого було прихилитись, — до одчаю, до болю чисто физичного відчував самотність людини з неподіленою, невикористаною потребою кохати, любити когось по-людському й зазнати любови самому. Цієї теми він, як згадано вже, торкався часто, і здебільшого оплакує він долю жінки, як істоти, що більшу має потребу любити й дужчі стріває перешкоди до того, щоб вільно виявляти своє почування. Характерно теж, що більшість поезій Шевченка про кохання написано або в тюрмі, або в неволі, коли потреба любови й спочуття до найвищої доходила міри, а гірка самотність найтісніше обставляла непереможними ґратами душу поетові. Адже справді —
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи, розіб'ють
На стократ серце і надію
І те, що вимовить не вмію…
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи літами,
Віками глухо потечуть;
І я крівавими сльозами
Не раз постелю омочу („Козачковському“).
За таких от тяжких невимовно хвилин, коли душа „так просить хоч слова тихого“, з-під пера поетового й з'явились найкращі перлини його любовної лірики, розпачливого благання повні, палкого простесту против черствої дійсности, або плачу нишком за тим,
Що без пригоди, мов негода,
Минула молодість моя („Огні горять“)
