кому поставив і розв'язав велику проблему материнства, як нікому не щастило ні до його, ні по йому. Згадаймо хоча б, з якими муками підходить до цієї проблеми наш сучасник, д. Винниченко, як він плутається в знаменитій „чесності з собою“ й як все ж таки далеко позаду лишається од цього щиро-людського погляду, що виявив Шевченко. Поет просто й ясно дивиться на стосунки людські, тим то не роблючи жадних „проблем“, він знаходить для них такі форми, якими може задовольнитись усяка не попсована людська натура.
Такі теми сучасне громадянство вважає за незручні, за непристойні. Але зверніть ще увагу, як Шевченко їх розробляє. Ні фривольного жесту, ні тону непевного, ні слова й натякання не знайдете такого, що могли б образити моральне ваше почування. Для Шевченка це законна й природна потреба, і з „щирим серцем, не лукаво“ підходить він до неї. Етичність Шевченкового світогляду, що в саме лице кидає виклик ходячій моралі, але раз-у-раз має на увазі справді людську моральність, нігде може не виявилась так виразно, як у цих поезіях, в яких він обороняє право людини на вільне кохання, не зв'язане приписами вузької моралі, фарисейського лицемірства та чернечого аскетизму, за якими звичайно криються найогидніші форми розпусти.
Ми знаємо, що над „Катериною“, над „Наймичкою“ з їхнім „грішним“ коханням плачуть люде, — порівняймо ж оці чисті сльози, викликані поетом, з тими криками про „неморальність“ його, і ми матимемо найпевнішу відповідь — де, з чийого боку, справжня моральність і де лиш консисторське
