рі приятелі, й лукаві підморгувачі, і партикулярні особи, і заступники власти самої… Од сили кожне дбає, щоб зробити нам найбільшу популярність. І сором'язливий, незвиклий до такої паради українець, що недавно ще з почуттям деклямував — „хоч пролежав я цілий свій вік на печі“ — повинен почувати себе аж ніяково од такої надмірної уваги.
Проте — сором'язливість та скромність на бік, скоро вже така лінія вийшла, скоро популярність так міцно огортає й забірає в свої обійми. Як на людях доводиться бути — то треба ж і реагувати на ту популярність, треба використати її, як і ті події, що їй сприяли. Власне остання, Шевченкове свято, одсунула вже всі попередні й сама одна запанувала над увагою сучасників. Тепер вона вже в апогеї свого розвитку і, треба думати, ще не швидко зійде з черги дня, не швидко перестане бути тією „злобою“, що довліє не тільки дневі своєму, а ростягається на цілу низку днів, втягуючи потроху до себе навіть таких людей, що ніколи не брали участи в громадських справах, а тут враз побачили й себе захопленими отим шумом громадської боротьби.
Літературні ювилеї в Росії, а тим паче столітні, святкуються звичайно хоч і бучно, але занадто якось, сказати б, академично. Пригадайте, напр., Пушкинове свято, або ще недавнє Гоголеве. Урочисті зібрання, тріскучі промови, офиціяльна хвала, часто занадто патетична і вже тим самим нещира, бо показує, що люде так собі, для годиться більше, а не з щирого серця й захоплення святкують; неодмінне роздавання творів письменника
