— певна річ, „избранныхъ“ — школярам, обов'язкове святкування з муштрою і разом свята́, академична нудота. Позіхають офиціяльні панегиристи, позіхають і сердечні слухачі, і почуваєш, що ні тим, ні другим немає власне великого діла до того, кого так бучно шанують, що офиціяльно вознесений письменник — то вже перейдений етап, що справляється все те більше з обов'язку, аніж з справжньої потреби душі. Офиціяльність накладала й на великих небіжчиків нудний свій сірий колір і ця печать сірої нудьги забивала всякий щирий порух серця. Титул класика, признаного всіма, навіть міністерствами освіти й внутрішніх справ, письменника — обов'язує до пошани так само, як і генеральський ранг, але й так само заморожує щось ближче людському серцеві, те інтимне, що привертає до далеких небіжчиків серця їхніх нащадків і приневолює їх битися живіше і в давніх подіях почути відгук того, що оце тепер, у наші часи, болить і долягає. І хоч дивно, а можна сказати, що тієї інтимности надавали тільки деякі „ексцеси власти“, деяке переборщення офиціяльних панегиристів, як напр., конфиската по школах необачно розданої казки Пушкина „О попѣ и о работникѣ его Балдѣ“, або заборона українських пісень під час Гоголевого ювилею. Ці інциденти були добрі вже тим, що розбивали офиціяльну нудоту й нагадували, що не самі мертві душі зійшлися круг великих небіжчиків, що живий про живе й дбає і у далеких предків шукає тих одгуків сучасности та відповіді на пекучі питання. Без таких інцидентів може б і мухи мерли на офиціяльних святах літератури в Росії.
