Коли по правді признатися, то з трівогою дожидав я й Шевченкових днів. А ну ж ну, думалося, мертві душі, такі охочі до всяких ювилеїв, попробують і собі пришитись до нашого великого небіжчика і слідом за одним чиновником Валуєвського часу доводитимуть, що він їхній! А ну ж ну вони омерзять наше свято своїм фарисейським спочуттям, занудять його офиціяльними панегириками, закидають половою школярської красномовности та порожньої балаканини!.. Перспектива не скажу, щоб з приємних була. Але, на щастя, так не сталось. Сталось зовсім навіть навпаки.
„Новое Время“ недавно проговорилось було характерною фразою: „здається, що ні один російський письменник не удостоївся такого шанування, як Шевченко“. І це зовсім справедливо: таврована газета добре розуміє справи і тільки в голос вимовила ті заздрісні почування, які вчуваються в писанині багатьох, що на цей час поробились завзятими Шевченкологами — звичайно, з другого боку — й на сторінках чорносотенних газет виливають усю злість і всю зненависть, якої тільки може назбірати і змістити дрібненьке серце, вбогий розум та безмежне нахабство. Справді — нікого так не шанували й не шануватимуть, як Шевченка, бо це шанування не отруєно ані трохи отрутою офиціяльщини і йде виразно наперекір їй; ні проти кого не здіймала такого скаженого ґвалту розгнуздана юрба книжників і фарисеїв, тупиць і просто придурковатих, моральних і політичних мертвих душ, як проти Шевченка. Що ж, — це також шанування… Це той додаток, якого ніколи не буває на офиціяльно ухвалених і офиціозно одобрених та
