ке діло, практика надзвичайно добре виховує людей, а в даному разі оця практика справляє нашому поетові таке свято, на яке власними силами ми не спромоглися б. Це робить вражіння цілком протилежне офиціяльній нудоті. Це показує, що з Шевченка ще не класик, якого шанують, але не читають, — і теперішні заборони я вважаю за найкращий спосіб, щоб як найширше розійшлися думки та ідеї Шевченкові. Ті цятки, які поробила в „Кобзарі“ цензура, найкраще пояснить оце мудре втручання міністерства внутрішніх справ у наше ювилейне свято, і я думаю, що така участь офиціяльних сфер нам не на зле вийде і свої добрі наслідки незабаром покаже. Ми сами могли б навіть уже нічого не робити для вшанування свого поета: начальство за нас дбає, і повірте, що воно вміє зробити те, коло чого заходиться з таким запалом.
І отже святкування все-таки одбувається, тим величніше і тим оригінальніше, що дужче галасує брудна зграя, що корочче натягує віжки сторонній для письменства елемент. І вони допомагають святкуванню, вони — ті, хто біжить за тріумфальним поїздом і силкується зневажити тріумфатора. Бо той, хто приходить на свято з чистою душею, розуміє, що справжній тріумф без цього не може бути, що він би не вдався, коли б не було цих запінених од злости людей з їхніми викривленими лютою зненавістю й тупою обмеженністю обличчями. Розуміє й те, що болото з таких рук не бруднить, а очищає, що не зневага це, а пошана…
Правда, вони теж ніби святкують свою перемогу, добившись заборони Шевченкового свята. Але коли доходять до мене оці навісні вигукування й поклики, мені все згадується одна картина з Гого-
