ля. Вій нарешті знайшов „злочинця“ й нечиста сила кинулась його шматувати. Але ту ж мить крикнув півень, і гноми пішли в ростіч — у вікна, в двері, щоб швидче вилетіти, але так і застрягли там, не встигши вибратися з церкви. „Такъ на вѣки и осталась церковь съ завязнувшими въ дверяхъ чудовищами, обросла лѣсомъ, корнями, бурьяномъ, дикамъ терновикомъ, и никто не найдетъ къ ней теперь дороги“…
Треба думати, що і в нашому житті колись же та крикне той спасенний півень і потворам націоналізму доведеться таки на-віки загрузнути в тому багні, що сами вони круг себе витворили…
В одному з оповіданнів С. Васильченка є така „привабна картина“: „стоїть серед неба головатий стражник Хома з банькуватими очима, а руки — як довбні… Стоїть серед неба, з мітлою, великий, як марище — тінь упала на пів неба; махає мітлою, зірки до купи змітає“…
Мені мимоволі якось пригадалась оця картина, коли перечитував на-ново ювилейну Шевченківську літературу та ювилейні звістки з усіх усюдів, що рясно вкривають тепер сторінки газет. Минули ювилейні дні, але не минуло ще те піднесення, яке вони викликали. Хвиля од них забірає все ширші круги, розходиться все далі і певно не швидко втихне, надовго лишаться в нашій пам'яті ці і сумні, й радісні дні. І коли захожуєшся коло підрахунку їм, то, як ілюстрація, сама собою зринає в пам'яті наведена допіру „привабна картина“, як образ тих обставин, у які замкнуто було Шевченкові дні на Україні.
