трохи ніби очумався: як не як, а скандал занадто вже великий виходить. І от категорична заборона святкування обертається в лагідненьку „пораду“ губернаторам, а що-до панахид, то навіть звелено, щоб „южные“ архиєреї од них не ухилялись. Але як на місцях більш прислухаються звичайно до окриків „не пущать“, а до того й важко спинити враз машину на ходу, то здебільшого місцева адміністрація скрізь попрацювала мітлою. І як звичайно ж — переборщила. Навіть традиційні рік-річні форми вшанування поета, які увійшли вже у звичаї, або заборонялись або так обставлялись і врізувались, що треба було останньої крихти самоповаги позбутись, щоб на їх пристати. І от з цілого ряду міст маємо одну трафаретну звістку: зважаючи на заборони та обмеження програми святкування, ювилейний комітет зрікається всіх заходів, ухваливши святкувати велике свято мовчки, в серцях. Однодушно, без попередньої змови, лозунгом ніби стало давнє слово Куліша, промовлене ще над труною великого Кобзаря: „коли ж у нас не стане снаги твоїм слідом простувати, коли не можна буде нам так, як ти, святую правду глаголати, то лучче ми мовчатимемо“.
Отже вийшов „німий ювилей“, по скільки люде хотіли „святую правду глаголати“: з замкнутими устами звичайно не можна торкатись правди… Але вже самий факт німування тоді, коли серце було повне вщерть, зробив цей німий, мовчазний з примусу ювилей грандіозним святом, найголоснішим з усіх ювилеїв на світі. Самий цей факт ударяв своїм контрастом по серцях далеко більше, ніж могли б це зробити найзапальніші промови. Бо ніколи не може помиритись людина з тим, щоб стражник Хома безборонно міг порядкувати й на небі, що не нале-
