жить до стражникової компетенції, тоб-то в данному разі в серцях людських, повних гарячої пошани до Великого. Найполохливіші мусіли обуритись, не видержали до дна душі лойяльні люде. Дуже незручну, цілком безнадійну для бою позицію обрала собі реакція і вже наперед можна було бачити, що тут спіткає її та грандіозна катастрофа, за яку надолужувати доведеться такими ж грандіозними брехнями та наклепами, цілим морем облудної злости й гадючого сичання. Під заголовком „Ювилей Шевченка“ полилися довгою низкою звістки про однодушний протест проти замикання уст у такий день і з такого приводу. Всіх станів люде і всіх національностей з'єдналися в одному почуванні — протесту проти обставин, що не дають навіть великого правдолюба пам'ять шанувати, та разом з усіх уст мимоволі виривався й величній гимн тому, хто знов зібрав коло свого наймення всіх кращих людей, не запліснявілих у прислужництві… Як влучно сказав той самий Васильченко, панахида пішла по вулицях і повела за собою маси людей. Поминки поета зробились масовими, і не вина прихильників Шевченка, що слово тихої любови пламенем взялось і перетворилося в гучний крик обурення, який пронісся од краю до краю… „В цей день мовчать уста, але серця співають гимн Великому“, — так висловили загальний настрій учителі з Харьківщини. І тим величніший був цей гимн, що́ дужче тиснули незалежні обставини, що тісніше силкувались замкнути уста, що більше захожувався з мітлою стражник Хома. Дійсність ще раз показала, що порядкувати на небі можна тільки уві сні…
На цьому фоні одбувалось наше сумне свято
