наш німо-голосний ювилей. Звістки про його пройшли перед нашими читачами, але мені хотілося б ще раз нагадати хоч деякі поодинокі факти, бо вони показують, з одного боку, що міг би дати ювилей, як би сюди не замішалась ота — не при хаті згадуючи — стороння сила, з другого — що він справді дав. „Українське товариство „Громада“ — телеграфував наш дописувач з Риги, — сьогодні впорядило урочисте засідання, присвячене пам'яті Шевченка. Адреси і привітання представників російських, латишських, польських і литовських товариств і органів преси зробили вражіння братерства народів“ („Рада“, ч. 48). „Одправлено в соборі, — повідомляють з Іркутського, — панахиду по Шевченкові. Протоієрей Фивейський у промові назвав Шевченка мучеником і співцем волі, правди і любови“ („Русское Слово“, ч. 48). І ще дві-три такі самі звістки можна навести, що показують як справді могло б пройти свято, коли б не охмарено його було вигуками дикої зненависти й ворожнечі і не спинено сторонньою рукою. Братерство народів, найкращі почування до людей, свято братолюбія — ось чим повинно було стати Шевченкове свято. Але чим воно стало — ось на зразок теж кілька голих звісток.
„У Київі на дверях Софійського собору 25 лютого вивішено оповістку: „Панихиды по Шевченко служить не будутъ“ („Рада“, ч. 47). У Київі ж архиєрей „порадив“ правити панахиди гуртками не більше 3–5 чоловіка („Рада“, ч. 48). У Варшаві архиєпископ дозволив панахиду, але на кладовищі, за 6 верстов од міста („Рада“ ч. 48). Архиєпископ одеський порадив собі ще краще, відповівши українцям з Єлисавету та Миколаєва: „О ху-
