лителѣ Пречистой Божіей Матери Тарасѣ Шевченко молитесь усердно и по совѣсти, чтобы Богъ ему простилъ писанія его. Панихиду служите у себя на квартирѣ, а не въ храмѣ“ („Рада“, ч. 50 і 57). В Царицині церкву, де мала бути, але не одбулась панахида, обставлено сторожею з москалів („Русское Слово“, ч. 48). В Курському поліція забрала всіх, хто прийшов до церкви на панахиду, й під цим почесним екскортом одвела до губернатора д. Муратова, а цей вичитав арештованим за „сепаратистичну демонстрацію“ й заявив великодушно, що „на перший раз“ — тільки на перший! — прощає („Кіевская Мысль“, ч. 64). У Київі поліція зайшла 25 лютого до клубу „Родина“ й застала там чотирьох старшин. „Поліція порадила старшинам розійтись, бо в помешканні клубу зібрання заборонено“ („Рада“, ч. 47).
Думаю, що ці факти, які можна б без краю нанизувати, не потрібують широких коментаріїв. Додам хиба, що оповістку з дверей Софійського собору варто б передати до якого-небудь музею — на вічний спомин про те, як поставилась православна церква до бажання „чад своїх“ додержувати звичаїв самої ж церкви. Так само варто затямити й святобожні відповіді згаданих князів церкви з їх зворушливим піклуванням про те, щоб не було „скопленія“, або щоб „возлюбленныя чада“ не били чобіт, ходячи на панахиду до церкви, чи навпаки спокутували своє грішне бажання мандрівкою за шість верстов. Відповіді ці дуже нагадують, коли хочете, оту „маленькую запятую“, що поставила була в своєму писанні одна інститутка, не знаючи, чи треба її взагалі ставити: коли не треба, то можна й зректися, а як треба, то вона ж єсть,
