хоч і маленька: — чотирі-п'ять чоловіка всього правили панахиду, а не „скопленіе“!… Правда, як показує останній з наведених фактів, архиєреї розійшлися з поліцією в розумінні того, що вважати за „скопленіе“: київський архиєрей за maximum дозволеного брав п'ять чоловіка, а поліція й чотирьох визнала за недозволене „зібрання“. В иншому ж усьому зворушлива згода й однакове піклування про святий спокій, — піклування, що дійшло до трактування панахиди, як „сепаратистичної демонстрації“!
І проте не вважаючи на це піклування, або, краще сказати, дякуючи такому піклуванню, без „скопленій“ таки не обійшлося. Замісць того, щоб одбутися в церкві, в місцях зібрання, то-що — „панахида“ пішла на вулицю й зібрала коло себе далеко більше людей, ніж могли б змістити закриті місця зібраннів… Орудування стражника Хоми обернуло тільки „вічную пам'ять“ у революційний спів, а в усьому иншому показалося лиш сном — німий ювилей обернувся в найголосніший і надовго певно запишеться в пам'яті людській. Тим більше, що багато людей відчуло його „на своїй шкурі“, як, лаючись останніми словами й блюзнірствуючи, кричить „отецъ лжи“, нововременський Іудушка, що теж робить тепер свій підрахунок чорносотенним заходам і планам на те, щоб приборкати і давно похованого Шевченка, і живих його наслідників та прихильників.
Про ролю всяких „отців лжі“ під час Шевченкових днів, не вважаючи на всю огиду до такої теми, таки доведеться сказати кілька слів. Відомо, що вони перші зняли ґвалт, вимагаючи відповідних учинків од власти; відомо, що вони уряжали патріотичні манифестації, били й палили портрети
