Сторінка:Сергій Єфремов. Шевченко. 1914.pdf/262

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Шевченка, а тепер Шевченківські демонстрації роздувають у державну зраду, що ніби-то їздила по Київі на білому коні в образі єврея-студента й гукала: „да здравствуетъ Австрія“ під вікнами австрійського консульства. Даремно офиціяльні заступники власти як петербургський градоначальник та київський губернатор, розслідивши справу, заявляють, що нічого цього не було: знайшлись самовидці, що „на свої очі бачили“ й на „власні вуха чули“, а „студент“ Голубев, обісмілений блискучим дебютом у справі Бейліса, взявся вже вдруге сам до „частнаго разслѣдованія“, яке поки що окошилося на шибках у подільських крамницях… Але цікаво зазначити ще одну річ. Разом з оцими брехнями й знущанням над пам'яттю Шевченка чорносотенна преса силкується виставити поета за „ненавистника ляхів“, патентованого юдофоба й навіть ритуаліста! Читаючи останні домисли чорносотенців, просто дивуєшся, чому ж ці панове протестували проти святкування пам'яти любого їхньому серцю „націоналіста“ і за що Голубев, який з усіх хуліганів сам один тільки має вільну руку безборонно хуліганити, волочив по київських вулицях портрет „ритуаліста“[1], за що нарешті

  1. До речі — про „ритуалізм“ Шевченка. Чорносотенні писаки аж захлинулись були з радощів, знайшовши в „Кобзарі“ отаку для себе новину:

    Стоїть кутя на покуті,
    А в запічку діти;
    Наплодила, наводила,
    Та нема де діти.
    Чи то потопити?
    Чи то подушити?
    Чи жидові на кров — продать,
    А гроші пропити? („Відьма“).