ють канибали, „сокрушивши мазепинство“, той сміх на кутні — дуже мені нагадують один епізод з української народньої казки. Пам'ятаєте певне „Івасика Телесика“, над пригодами якого кожен з нас умлівав од жаху й цікавости за дитячих літ — то пам'ятаєте й те, як замісць Івашка в печі опинилась „зміючка Оленка“, дочка тієї самої зміюки, що думала пообідати сердешним Івасиком. Стара, досвідчена в людоїдстві змія, Оленчина мати, неначе добре все була розважила на погибель Івашкові й зробила з цього теж свято собі. Наскликала гостей, пообідали, та й не просто пообідали, а ще для більшої розваги знущатись почали з своєї жертви.
Попоїли добре, повиходили на двір та й качаются по траві.
— Покочуся, повалюся, Телесикового мнясця наївшися…
Так радіють і святкують по-канибальському й чорносотенні зміюки: вони ще не хотять пізнати, чиє „мнясце“ допіру в смак спожили… І не хай собі „качаються-валяються“ — вже чутно голос: „покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись“. Цей голос подає Телесик українства, що не тільки цілим вирвався з пащі змієвої, а ще навіть і канибалам підсунув їхнє власне нарождення. Ті вислови щирого спочуття, якого центром зробилися в Шевченкові дні ті, хто тепер держить його прапор, та одностайна побожна пошана перед пам'яттю незабутнього співця України, оте збільшення нових лепт на пам'ятник йому, одгуки всього цього серед народу — все це громом лунає: „покотіться-поваліться, Оленчиного мнясця наївшись“. І тим гірше тому, хто цього грому не чує або вдає, що не чує…
- 1914.
