адже це теж шанування, бо показує, що в діяльності великого поета нема до чого прилучитись мертвим душам, і їхня лайка соромицька додає до тернового вінка поетового таких квіток, яких не вплести прихильним рукам. Це оригінальне, сміливо кажемо — небувале й нечуване нігде в світі святкування пам'яти людини, що 100 літ тому народилася — тільки краще одтіняє як невміруще значіння самого Шевченка, так і величність його ідеї — того народнього відродження, що викликає проти себе таку сліпу зненависть. І що більший галас зриватиметься, то видніше й яскравіше ставатиме оця невміруща доля Великого українського Поета.
Щасливий Шевченко!… Щасливий тим, що ніякі брудні уста не осквернили його своєю фарисейською хвалою, пошаною та спочуттям, щасливий тим, що жадна ворожа до правди рука не піднялась до підступних оплесків. Єсть у нас зворушлива псальма про правду і неправду:
Нема в світі правди, правди не зиськати,
Бо тепер неправда стала панувати.
Уже тепер правда стоїть у порога,
А тая неправда сидить кінець стола;
Уже тепер правду ногами топтають,
А тую неправду медом наповають;
Уже тепер правда сидить у темниці
А тая неправда з панами в світлиці;
А вже тая правда сльозами ридає,
А тая неправда все п'є та гуляє…
Десь ти, правдо, вмерла чи ти заключенна,
Що тепер неправда увесь світ зажерла?
Розуміється, правда не вмерла… Навіть підбита, навіть „заключенна“, навіть під тиском своєї антагонистки, що „ввесь світ зажерла“ — вона все-таки ясно сяє в творах людського генія і в кожному слові такого
