ливою прихильністю, з якою всі до останнього філістера ставляться до великого небіжчика, з якою й найнижче сміття плеще його по плечі своєю брудною, смердючою долонею. Досить байдужости є і в тому титулі класика, і в тій загальній прихильности, де вже стирається межа між добрим і лихим і все набірає одного — сірого кольору. Можна сказати, що загальне признання разом з титулом класика показує, що письменник справді вже оджив своє — той другий вік, який йому призначено по смерти, що він зробився принаймні нецікаво-однаковим для всіх, що він належить тільки історії й самій історії, а не живому життю, яке вічно клекотить і хвилюється, викидаючи на беріг і коштовні перли та самоцвіти, і нікчемне сміття.
З Шевченка — ще не класик. Шевченко — ще не історії належить, а живому життю. Велике ім'я його стріває не саму холодну, образливу пошану та патетичні й нещирі дифирамби, а й гарячу любов од усього чесного і таку саму гарячу зненависть од усього темного, що не сміє підняти очей на ясне чоло великого поета… Власне те, що й тепер, 100 літ по нарожденню, Шевченко має запеклих ворогів, які виступають разом ворогами й усьому чесному та ясному — це перше велике хоч і пізнє щастя для його за ці 100 літ. Бо тільки вороги можуть свідкувати, що письменник, його думки, все, за що він боровся й мучився, що любив і ненавидів — усе ще живе, все ще належить сьогочасності, все ще може гуртувати круг себе людей. Цей навіжений галас, що зняли навкруги великого наймення сучасні дикуни, ті оргії, які счиняють над славною пам'яттю мертві душі —
