І отже, не вважаючи на все оце, зважуюсь сказати: щасливий Шевченко! Щасливий він тепер і щасливий тим найвищим щастям, яке тільки й може великим, невмірущим людям дати непідкупна історія. Щасливий тим, що круг його чистого, великого наймення та незаплямованої й зерном неправди пам'яти й досі клекотить безсила злість, буяють канибальські танці, оргії людської глупоти й зненависти, дикунські витівки, й досі лунають шалені вигуки — „розпни його“, і досі таки й „розпинають, морозять, шкварять на огні“… Це бо показує, що наш великий поет, якого столітні роковини нарождення і 53-літні смерти святкуємо нині в серцях своїх — що він не вмер, не припав пилом часу, а й досі ще живий й могучий на ввесь зріст свій недосяжний стоїть перед нами. І досі творчість його — не перейдений етап, не історія днедавня і тим самим для всіх холодна, а найпекучіша, жива і неминуща дійсність.
Звичайна доля всіх великих письменників, коли вже мине досить часу од їх смерти й з їхніх творів жива сучасність вивітриться — загальне признання і пошана. Їх узивають, „класиками“, їм становлять пишні пам'ятники, їх шанує всяке, їхні твори в коштовних оправах красуються на кожній полиці з книжками, їх „почитають“… Але до їх чепляється й усяке людське сміття і найменням їхнім та авторитетом силкується всяку мерзоту покривати; твори в коштовних оправах тільки стоять на полицях і, припавши пилом, не доходять до серця; їх „почитають“, але не читають… Камінем важким на їхню пам'ять падає отой титул „класика“ і щось надзвичайно образливе криється за тією поблаж-
