вирвалось якось у Шевченка. — Друже мій єдиний! вимовить страшно… а витерпіть?“ Немає слів у людській мові, щоб навіть росказати те, що довелось витерпіти. Не дурно ж здавна притягали увагу людську не тільки величезні заслуги українського Кобзаря для всієї людскости, але і його невимовно тяжка доля. Не дурно епітети — „страдник“, „мученик“, „страстотерпець“, „геніальный горемыка“ і т. и. неподільно зрослися в наших думках з постаттю Шевченка. Не дурно біограф його, підводячи рахунок стражденному життю, налічив аж… 7 (сім!) ясних, неохмарених днів на віку… Сім ясних днів за 47 років похмурого, чорного життя — це ж само за себе криком кричить про нещасливу долю людини, що зробилась окрасою свого часу…
Гірка доля та нещаслива спіткала великого співця України й по смерти. Адже ж зараз по похороні зродилась була божевільна думка розкопати Шевченкову могилу, бо ворогам примарилось, що там не мучені кістки сховано, а зброю… Довгі часи по тому не можна було навіть хреста поправити та по-людському опорядити велику могилу, що самотно стояла над Дніпром, та й останніми вже часами заборонено товариство, що мало її доглядати… Що ж роблено з поетичною спадщиною Шевченка — не нам про це і не тепер говорити, коли мало не в день столітньго ювилею його нарождення сконфисковано „Кобзаря“ в редакції, самим сенатом легалізованій, коли перевіяний і переціжений „Кобзарь“ знов робиться річчю нелегальною… Цього одного факта досить, щоб не нагадувати про всі митарства, які пережила вже велика книга, та не збулася їх і досі.
