то потурає на кривди та знущання з народніх мас. І ні тяжка неволя, ні муки самотности, ні літа не вгасили вже в Шевченкові того вогню, що ним запалав він, і раз-у-раз поет вертається до об'єкту своєї великої любови і з його погляду все міряє і всіх судить.
Такий ото був шлях, що від перших неясних романтичних симпатій до народности привів Шевченка до активної любови до конкретного народа; що відповідальність за лихо з поодиноких людей переложив на соціяльну систему й державні установи. Почуття зросло до непереможного переконання, до готовности душу свою положити за рідний край.
Я так її люблю,
Мою Україну убогу,
Що . . . . . . . . . . . . .
За неї душу погублю („Сон“). —
кров'ю серця пише на чужині Шевченко. Таку ж любов заповідує він і всім землякам своїм.
Свою Україну любіть,
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть („Чи ми ще зійдемося знов?“) —
озивається Шевченко з-за ґрат Петропавловки. Рідний край та думки про його тільки й піддержують великаго страдника в неволі на чужині і навіть саме бажання смерти зникає перед надією ще раз свою рідну сторону побачити й
Хоча серце замучене,
Поточене горем
Принести і положити
На Дніпрових горах („Сон“).
І болем стискається, холоне серце у поета від самої думки,
