Що не в Украйні поховають,
Що не в Украйні буду жить („В неволі тяжко“).
Але навіть свої найгірші особисті муки, які завдає розлука з усим, що серцю любе, Шевченко забуває, коли хоч на думку спадеться якесь громадське лихо, якась небезпека для рідного краю. Навіть під час найглибшої туги, коли посідає людину холодна байдужість до всього на світі — сама думка про рідний край викликає у Шевченка щирий гнів, що чергується з стогоном од свідомости несили своєї. Нехай усе байдуже, все однаково, — криком виривається у Шевченка —
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві і в огні
Її окраденую збудять, —
Ох, не однаково мені! („Мені однаково“).
Я не знаю, чи у всесвітній літературі пролунав коли-небудь ще один такий крик серця з безмірної туги та жалю за рідним краєм, чи знайдеться поет, що б так дуже любив свій край, побивався за ним і так до його рвався. Правда, що взагалі не багато на світі таких великих душ, як у Шевченка, і не часто доводиться їм зазнавати такої долі важкої, якої він зазнав. І талант Шевченка, і його життєпис — це надзвичайна трагедія виборної людської натури, що виходить сам-на-сам битися з убійчими обставинам околишнього життя й на-останці таки перемагає їх силою свого духа.
Вже згадано було, яке місце в світогляді Шевченковому зайняв „найменший брат“, особливо з того часу, як поет „став прозрівати“ й одкри-
