Сьогодні великий у нас день на Україні, — день, якого давно вже нетерпляче дожидалася й сподівалась уся свідома Україна. Що року 26-те лютого для кожного українця було тим днем, коли він зазирав у „святая святих“ своєї душі й при світлі Шевченкових ідеалів запитував свою совість, чи справдила вона заповіти Великого; кожного року в цей день навіть непритомні на все те, що діється круг їх, прокидалися й обдивлялися кругом, на свої вчинки озираючись, підводили рахунки своєму істнуванню, як українців, як синів того краю, що за його свою душу ладен був оддати Шевченко; кожного року 26-го лютого тінь Великого Страдника за народ ставала перед нами, про наші повинности нагадуючи, підтримуючи енергію серед життьової скрути, докоряючи за неробство, лінощі, зневірря, оспалість. День „Тарасових роковин“ без жадної змови, а єдино якимось tacito consensu зробивсь у нас справжнім національним святом, коли підводяться підрахунки нашій праці, здобуткам та втратам, коли голосніш озивається в людях їх українська совість, коли сміливіше лунає українське слово на пошану тому, хто рідне слово поклав у міцну основу національного відродження нашого народу, поста-
