вивши те слово на сторожі народніх інтересів. І цілі десятиліття єдине українське, хоч і сумне, свято єднало й гуртувало людей, збіраючи їх усіх коло одних бажаннів, надаючи їм „думу і волю єдину“.
Надто сьогодні. Люде не дурно визначають собі такі дні, в які хоч на мить одну могли б одірватись од темної буденщини й почути себе просто людьми з усим тим, що кожній людині не чуже й байдуже. Це велика психична потреба, инакше задушитись можна було б серед суєти світової й галасу. І нинішні 50-літні роковини Шевченкової смерти багатьом певне людям дадуть задоволення згаданої психичної потреби — того власного суду над собою, тих рахунків з своєю українською совістю, які назбірались за 50 років, того нарешті перегляду здобутків наших і втрат.
Ми їх тут не будемо робити. Одне тільки на цім місці зазначимо — сподівані роковини настали серед такої громадської атмосфери, яка цілком не сприяє вшануванню пам'яти Великого, як він заслужив того своїми невмірущими ділами. Навіть найобережніші надії не справдилися й по багатьох місцях доводиться людям святкувати пам'ятний день — німуючи, в серцях своїх…
Правда, не самим бенькетуванням гучним одбуваються свята: можна далеко достойніше одсвяткувати їх на самоті з своєю совістю, коли ясно й руба поставити перед нею всі пекучі питання й вирішити їх так, щоб на далі не було вже вагання, а сама тверда непохитність у праці для ідей нашого національного Велетня, Краси і Слави нашого письменства. Чиста бо совість не тільки тим
