добра, що чиста, а ще більш тим, що це знак виконаної повинности.
Чистої ж перед національною справою совісти бажаємо всім землякам нашим на сьогодняшній день, а надто тим, що святкуватимуть його в серці своїм.
Рівно 50 тому років зложив руки на грудях Великий Кобзарь України. Мов громом пролунала ця звістка тяжка по всьому рідному краю, скрізь витискаючи сльози на очах, приневолюючи болем жалю безмірного стискатись серце. На високих горах, посеред своїх ланів широкополих, поховала Україна „останнього свого Кобзаря і першого великого поета нової великої літератури в Слав'янщині“, — поховала того, хто був рідному краєві апостолом добра і правди, ознакою відродження й надією на кращі часи. І якось так сталось, що немов для України сонце зайшло з смертю Шевченка: важка реакція незабаром скувала все, — навіть вирази пошани до пам'яти незабутнього поета; нанавіть пошматовані думи його зробились книгою заказаною й тільки потай миру могли ширитись серед того народу, якому Шевченко віддав, що кращого в собі мав од матері-природи. І довго в темному схові лежала велика книга любови до людини й тільки останніми була з'явилась часами в повній красі своїй, виблиснувши свіжими, не злинялими фарбами геніяльного таланту, — та ба: і цим разом не на довго…
П'ятдесят років — хвилина перед вічністю, але великий час у житті людському, а час — це та спроба, яку не багато людей зможе видержати, якої
