тільки ті справжні генії людскости не бояться, що неокраяною силою своєю переростають віки і всякі межі, звичайним обмеженим людям призначені. Шевченко з цієї спроби давно вже вийшов переможно; особа його, діла і думки належать вічності й тільки один суд тепер для його може бути — суд безсторонньої історії, що чинить не лукавнуючи свої присуди над усіма ділами рук людських. І на суд історії приніс Шевченко не тільки своє велике, чисте серце, у якого „нема зерна неправди за собою“, — приніс він і щось позитивне те величнє діло відродження рідного краю, яке він зміцнив своїми вогневими піснями, той ідеал правди й волі, якому він ціле життя нехибно служив, те вічне вболівання за долю „найменшого брата“, що ним до останньої хвилини палало його любляче серце. За свідка перед судом поставив він свого „Кобзаря“ і кинута на терези одна ця книга переважила все, що проти автора її могли назбірати сліпа злість, низькоокість та туподумство людські… Присуд історії відомий: геніяльний „мужик“ український у своєму простому кожусі й смушевій шапці зайняв уже признане місце в пантеоні невмірущих геніїв, де зібрано найкращих заступників людського духу. І не огидним напастникам зіпхнути його з того заслуженого місця…
Та для нас із Шевченка не тільки історична особа. Вже той галас навіжений, що кругом його великого наймення зняли останнім часом наймити темряви, вже він показує, що живий і досі дух його поезії і влучає в болюче місце сучасности. І справді, Шевченкові твори й досі чарують нас своєю надзвичайно ясною й простою красою, до якої під-
