замісць людей знаходив — катів і нелюдів. Оці перші, що йому трапились, кати — мачуха, дядько Павло, „великий катюга“ та вчитель-дяк, — і посіяли в Шевченкові перше насіння тієї огиди до насильства, що зробилася переважною в його духовій вдачі рисою. Принаймні згадавши опісля в автобіографії дяка-п'яницю, Шевченко додає, що той перший на його життьовій дорозі деспот зародив у йому „на всю жизнь глубокое отвращеніе и презрѣніе ко всякому насилію одного человѣка надъ другимъ“. А те, що опісля бачив Шевченко й чого зазнав на віку, тільки зміцняло в йому цю огиду й призирство до всякого деспотства.
Зазнав він — ми знаємо чого. Кріпацько-льокайська ліврея, знущання якого-нибудь Ширяєва, поневіряння по світах за-молоду, потім безпорадна свідомість політичного гніту й соціяльної неволі людей-братів у того чи иншого полупанка, що ним і „Данта старого можна здивувать“; потім підступний донос, кріпость, допити, Орлов з Дубельтом і смердюча казарма з її десятьма роками неволі, та ще якої неволі!… „Десять літ! — пише Шевченко в листі до Кухаренка, — друже мій єдиний, вимовить страшно… а витерпіть?“… І ми можемо зрозуміти Шевченкову огиду до насильства: так рясно катів і деспотів стрівалось йому на дорозі, що велика душа його не могла не перенятись праведним гнівом та обуренням проти всякого надсильства. Але по-за цим не лишили вони инших слідів на душі Шевченковій, не прищепили їй самій ні жорстокости, ні мстивости, — не счерствіла вона й не охолола в своїй святій любові до правди та до людей. Сам навіть Шевченко дивувався з цього.
