„Чудно ще ось що, — пише він у своєму щоденнику, — усе оце горе невимовне, усякі пониження й знущання минули, ніби й трохи не торкаючись мене. Ані найменшого сліду вони по собі не лишили. Досвід, кажуть, то найкращий учитель. Але гіркий досвід повз мене пройшов невидимкою. Мені здається, що й тепер я такий самісенький, як був і десять літ тому. Ані єдина риса не одмінилась у моєму внутрішньому образі… І од щирого серця дякую моєму Всемогущому Творцеві, що він не дав страшному досвідові своїми пазурями залізними торкнутись моїх поглядів, моїх ясних, мов у дитини, вірованнів“.
Власне нічого дивного в цьому немає. Шевченко був не з тих, кого можна зігнути: швидче ламаються такі люде, пропадають зовсім, нїж піддаються під щось лихе. Немов до міцного дуба, до його можна прикласти відомий вірш Руданського:
Нехай гнеться лоза, —
А ти, дубе, кріпись
. . . . . . . . . . . .
І ввесь світ обдивись
І усе роспізнай,
І що доброго є —
Ти у себе впивай
І у силі, в добрі
Як скала затвердій…
І справді, м'ягкий і по-дитячому лагідний в особистому поводінні з людьми, Шевченко був крем'яним, немов скеля та в своїх поглядах і переконаннях. Відомо, що на допити він з усіх братчиків ставився найбільш незалежно й з найбільшим почуттям власної гідности. „Въ незабвенный день объявленія мнѣ конфирмаціи, — згадує Шевченко опісля в щоденнику, —
