одказує на це поет, він з цим може помиритись, може простити свою особисту кривду, неволю, забуття, сльози й муки.
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені!
От за віщо нема опрощення — за кривду иншому, за кривду людську в широкому розумінні слова, вживлену в тій колективній кривді, що на рідний край спадає. Свою особисту кривду кожен має право простити — то його діло; але колективної кривди ніхто не може дарувати, не може давати амнистії за мерзоту над иншим — от як рішив собі це питання Шевченко. Зненависть його до лиха та кривди, до насильства та деспотства йде разом, в одній парі, з любов'ю до людини і багато передумує Шевченко, поки зважиться кинути свій важкий присуд.
В зазначених допіру межах чиста, велика душа поетова широко користується з права милувати і прощати, і в „Кобзарі“ ви знайдете багато зразків цього щиро-людського почування. Ось, напр., „відьма“, зневажена в своїх найкращих почуваннях коханої й матері, з ростоптаним серцем. Люту зненависть повинна б вона носити в своєму серці та бажання помсти. Проте, одібравши прощення од свого батька за йому заподіяні муки, вона й своєму серцеві знайшла чистий рай:
Все забула
Злеє і незлеє;
Всіх простила, всіх любила.
Простила навіть своєму найлютішому ворогові-па-
