надзвичайно чистого серця, треба такої великої й широкої душі, котра може охопити не тільки сучасне, але й майбутнє, зрозуміти не тільки події, але й причини їхні. „Все зрозуміти — значить усе простити“, каже французське прислів'я і зазначена у Шевченка риса всепрощення показує, як багато розуміла в людській душі оця велика людина з великим серцем.
Він умів ненавидіти — палко й безоглядно ненавидіти — лихо й лихі вчинки, а надто всяке деспотство й насильство та покірливість перед силою; умів і картати ці вади гострим, як ніж, словом, підіймаючись під час найвищого обурення до прокльонів, закликаючи „правду-мсту“ до роботи, проповідуючи рішучі вчинки („Я не нездужаю, нівроку“ й инші). Це все випливало з органичної огиди Шевченка до всякої кривди та насильства. Але разом Шевченко вмів і прощати, — так прощати, як рідко хто може з людей, і ця риса всепрощення, та ще в обставинах життя Шевченкового, це з одного боку найкоштовніший самоцвіт його душі, а з другого — найбільш може принадна сторона натхненних сторінок у „Кобзарі“, скроплених отією найвищою етичністю, що блискучим повинна стати ідеалом для кожної людини.
В чудовій поезії — „Мені однаково“ Шевченко поставив, скажу так, межу між прощенними й непрощенними кривдами людськими.
В неволі виріс між чужими
І не оплаканий своїми
В неволі плачучи умру, —
умру забутий на чужині — таку страшну поетові долю малює творча фантазія. „Мені однаково“ —
