дужости до того, якою мовою писати. Але ми маємо й безпосереднє посвідчення самого поета, чому він навіть листи до приятелів почав був одного часу писати російською мовою. „Радъ бы я, — одписує він до Сіраковського на його українського листа, — отвѣчать тѣмъ же серцу милымъ словомъ, но я такъ запуганъ, что боюся родного милаго звука“[1]. Коли до цього додати, що не вважаючи на ввесь страх, який нагнали на його жандарми, Шевченко навіть тоді, ховаючись по бур'янах, усе-таки „мережав“ свою захалявну поезію рідною мовою, то можна вважати це питання зовсім скінченим. І хоч біографичні данні не виясняють нам до ладу, чому Шевченко почав писати українською мовою, що саме подіяло так на його, але його твори зате показують, з якими думками почав він орати облоги рідного письменства, на якому ступіні свідомости він стояв тоді й опісля. В йому з самого початку[2] його діяльности ми бачимо свідомого працьовника, що добре знав, що робить, уявляв собі всю
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II. СПБ. 1911, стор. 390
- ↑ Року 1839-го Шевченко пише до свого брата Микити: „Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по нашому... Нехай ж я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу ві сні що тебе, Керелівку та рідню та бур'яни (ті бур'яни, що колись ховався од школи). Весело стане, прокинусь, заплачу“. І ще аж двічі в тому ж таки листі нагадує Шевченко братові, щоб писав „по своєму“, і прикро йому було, як видко з другого листа, що брат — звичайно, малописьменний — одписав каліченою мовою. Див. „Твори Т. Шевченка“, т. II, СПБ. 1911, стор. 343–344.
