бажанням дбати про розвиток рідної мови та письменства й свідомо цій меті служити. Питання про міру свідомости, про її висоту мені й здається найцікавішим, коли ми підходимо з дослідами до якого-нибудь з наших письменників початкової доби.
Надто це питання цікаве, коли мова мовиться про такого гиганта поезії, як Шевченко, і тим більше, що вороги українського письменства раз-у-раз тикали й тикають нам у вічі російськими писаннями нашого Кобзаря, виставляючи це за доказ, що йому було мало не однаково, якою мовою писати, бо, мовляв найбільш інтимні свої твори, як щоденник, або такі великі обсягом праці, як повісті, він писав мовою російською. Правда, тепер, коли багато темних перше пунктів у життєпису Шевченка вже вияснено, ми безпечно можем полишити всяким „астрономам“, як от д. Флоринський напр. з усієї сили доводити, що їхнє сонце кругом їх ходить. Факт бо на віки лишиться фактом і ніякими найпалкішими доказами його не випалиш із нашої свідомости, що мало не всі російські твори Шевченка і щоденник теж, написано на засланні, в неволі, коли писати українською мовою — тією самою, що писав він ті „возмутительныя и пасквильныя сочиненія“, за які приймав кару — йому було заборонено, а дозволено тільки по-російському, та й то під доглядом офицера [1]. Вже одно це показує, скільки ваги можна надавати російським писанням Шевченка, як доказові його ніби-то бай-
- ↑ Ол. Кониський — Тарас Шевченко-Грушівський, т. II, Львів, 1901, стор. 100, 113.
