|
А хто грає, того знають |
Не диво після цього, що Шевченко і на свою діяльність дивиться, як на свого рода кобзарську, не дурно ж бо й книжці своїх поезій він прибрав заголовок „Кобзарь“: роля цього народнього співця — заступника та виразника життя широких мас народніх — здавалася йому надто великою, почесною та відповідальною, щоб він міг її від себе відкинути. І от, принявши на себе кобзарсько-поетичну мисію, Шевченко вже зовсім свідомо віддає свою працю на те,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмірало („М. Вовчку“).
Бо коли однаково поетові, байдуже про своє особисте щастя, то тяжким у його стогоном виривається думка про гірку долю та лихо, що посідають рідну землю:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві — і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені! („Мені однаково“).
Поставивши на сторожі коло „окраденої“ батьківщини рідне народові слово, на його поет покладає свої надії на відродження рідного краю:
на тяжку працю за-для добра свого народу й для розвитку його сили та хисту на полі українського письменства.
З такими вийшовши думками на працю, Шевченко, певна річ, повинен був зовсім свідомо озиватися на події в нашому письменстві. Правду ка-
