жучи, українського письменства, як більш-менш повно і всіма сторонами в художніх творах показаного життя, тоді ще не було. Було кілька більш або менш талановитих письменників, що в їхніх творах тоненькою, але живою цівкою позначалися вже ті течії благотворні, що незабаром, найбільше в творах самого ж таки Шевченка, обернулися в широкі й могучі джерела справжнього письменства, яке відбиває в собі життя в усіх його проявах і само робиться його неподільною часткою серед культурного громадянства. Твори попередників і сучасників Шевченкових — Котляревського, Гребінки, Боровиковського, Артемовського-Гулака, Квітки, Кухаренка — були відомі йому так добре, що напр. „Енеїду“, як це відко з Шевченкових повістей, він знав мало не всю на пам'ять. З деякими з цих письменників, а також з Кулішем, Костомаровим, Максимовичем, Бодянським, Марком Вовчком та ин. на ґрунті спільних літературних інтересів у його зав'язалися дружні зв'язки й щире товаришування. Так само дуже цікавився Шевченко історією України й на його творах безперечно відбилася знайомість з працями Бантиша-Каменського та Маркевича, а також — з знаменитою „Исторіею Русовъ“ псевдо-Кониського, що ходила тоді по Україні в численних списках. Яку живу й свідому брав Шевченко участь у літературному житті українському, видко з кількох епізодів із того життя, що позначилися й на творах нашого Кобзаря.
Року 1838-го, коли для геніяльного кріпака зійшло сонце волі й уперше його „обняла и приласкала“ „українская строгая муза“ [1], саме того
- ↑ „Письмо къ редактору „Народнаго Чтенія“, — див. „Кобзарь“, СПБ. 1867, стр. 677.
