року помер батько нової української літератури, Котляревський. Шевченко з приводу цієї події пише відоме „На вічну пам'ять Котляревському“. Вже одно те, що він поспішився озватися своїм словом на таку голосну в літературному житті України подію, показує, що він того життя пильнував і увійшов до його свідомим членом. Та ще виразніше за це промовляє зміст присвяченої пам'яти першого поета українського поезії. По смерти Котляревського рідне письменство здається Шевченкові посиротілим, як одиноке на калині гніздечко, звідки, не знать куди, вилетів соловейко, покинувши його вітрам та негоді на втіху…
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав,
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Так, письменство осталось сиротою, але праця письменника не пішла марно, слід його не загинув і поет прочуває, яка чекає доля творця нашого письменства за його велике діло, що полишив він у спадщину потомним поколінням. Правда, все сумує, — каже поет,
тільки слава
Сонцем засіяла;
Не вмре Кобзарь, бо на-віки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
У цьому літературному епізоді звертають на себе увагу дві риси. Насамперед — оте надзвичайно
