ногори, Москалі — всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило“. Далі Шевченко збиває ті ходячі аргументи „иноплеменних журналістів“ проти українського письменства, про які вже була попереду мова, й кінчає передмову закликом до праці „во ім'я матері нашої, України безталанної“[1]. Заклик цей разом з докорами землякам у „Посланії до живих і мертвих“, що ви, мовляв,
всі мови
Слав'янського люду,
Всі знаєте, а своєї
Дасть біг —
знов таки показує, з якою свідомістю Шевченко ставився до рідної мови в письменстві. Його здоровий розум органично не міг терпіти самих платоничних розмов про долю абстрактного славянства, коли з тими розмовами не йшла в парі праця на користь конкретного народу, в даннім разі свого рідного, українського. Характерно, що як-раз Шевченко на товариських зборах Кирило-Мефодієвського брацтва найенергичніше встоював за думку видавати свій орган між иншим і українською мовою[2], зводючи таким способом абстрактні балачки про служення інтересам славянства з недосяжних високостей на цілком практичний ґрунт. Взагалі видання журнала українською мовою було повсяк-
- ↑ Шевченко — Кобзарь, СПБ. 1907, стр. 619–621.
- ↑ „Былое“, 1906, кн. VIII, стор. 10. Андрузський на допиті говорив, що „предположеніе славянистовъ издавать журналъ на славянскихъ или, по крайней мѣрѣ, на русскомъ и малороссійскомъ языкахъ съ отъѣздами Шевченки изъ Кіева пріостанавливалось, а съ возвращеніемъ его оживлялось“. Сам Шевченко на допиті казав, що цьому неправда, але зрозуміти легко, що инакше йому було не з руки говорити.
