стях, на яких його вже не достануть поради на зразок тільки що згаданих. Та й самих порадників де далі все менше чути і тепер коли й вискочить з „истинно-русскаго“ табору якась rara avis, якийсь білий крук, то своєю комичною еквилібристикою не спокусить вже більш нікого й не одурить…
До того ж таки питання про рідне письменство Шевченко вертається ще раз у характерній передмові до нового видання своїх творів, коло якого поет заходився був року 1847-го, не задовго перед своїм арештом. На жаль, сподіване видання так таки й не побачило тоді світу, бо й сам автор опинився спершу за ґратами Петербургської цитаделі, а потім і в „мѣстахъ отдаленныхъ“, під червоною шапкою. В цій передмові[1] з епіграфом із Грибоєдова — „Воскреснемъ ли когда отъ чужевластья модъ?“ поет обертається до земляків з гіркими докорами за недбальство до рідного письменства та з палким закликом до роботи. „До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а иноді і читаю: Ляхи друкують, Чехи, Серби, Болгари, Чор-
- ↑ До речі — редактор останнього (р. 1907-го) видання „Кобзаря“, д. Доманицький, не розібрав, друкуючи передмову, у ній кількох слів, позначивши їх знаком запитання (?). Мені здається, що іниціяли Я. С. В. треба читати: „я(к) С(вячена) В(ода)“ — заголовок вірша панни Псьолівни, тим більш, що те саме місце в „Быломъ“ (1905, кн. VIII, стр. 3) надруковано так: „я С: В:“. Що-до нерозібраного „а наназини“, то чи не певніше буде, як його прочитати: „а за панщини“? У Шевченка літери б і в, н і п часто одна на одну скидаються. Певна річ, не бачивши рукописа, не буду встоювати, що догадка моя справедлива.
