|
Теплий кожух, тільки шкода, |
Своїм здоровим чуттям та непопсованим розумом наш поет знов глибше й розумніше глянув на завдання письменства, ніж „письменні та дрюковані“ заступники інтересів „образованнаго круга“. На його думку, письменство повинно відбивати в собі потреби й настрій як-раз не тоненької плівки „командующихъ“ класів, а широких народніх мас, що й письменству дадуть здорове зерно, виведуть його з тієї нікчемної позиції, на якій воно служить утіхою — „какъ лѣтомъ вкусный лимонадъ“ — небагатьом улюбленцям долі, на почесне становище неминуче-потрібної умови для розвитку народа. Давши кілька картин з того побуту, який рекомендовано йому занедбати, але який — наперекір усім тим принадним порадам — він думає таки „во главу угла“ своєї літературної діяльности поставити, Шевченко кінчає:
От де моє добро, гроші,
От де моя слава!
А за раду — спасибі вам
За раду лукаву!
Буде з мене, поки живу
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози
(„Гайдамаки“).
Не оглядаючись на глум і докори, — „кричить собі: я слухать не буду“, — поет іде своїм шляхом. І чуття не одурило його: на цьому шляху він не тільки сам не зблукався, а ще вивів на широку дорогу й ціле письменство за собою: „мертве“ слово не тільки його зробило на-віки славним, але й рідне письменство поставило на таких високо-
