письменству, ні самому поетові ніякої користи не може дати.
Дарма праця, пане-брате, —
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про „Матрьошу“,
Про „Парашу, радость нашу“,
Султан, паркет, шпори, —
От де слава!
Хоч і якою, як на наші часи, дикою здається ця порада, що від неї так і відгонить величним призирством до „громади у сіряках“, але тоді такі поради зовсім не викликали поблажливої посмішки. Вони дуже добре одбивали в собі тенденції та настрій по тих письменницьких гуртках, що цілком нехтували життя народніх мас, не бачили в йому нічого для себе цікавого, а матеріялу для письменства шукали виключно серед „образованнаго круга“, тобто невеличкої горстки „душевладѣльцевъ“. Що це не були жарти, досить пригадати, з одного боку, Бєлінського з його класичним присудом: „хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума!“ [1], а з другого — нашого Гребінку, що наслухавшись таких порадників, звівся ні на що над „вищими“ сюжетами й занапастив свій хоч і невеликий, але теплий і симпатичний талант, який пробивався в його українських творах. Демократичну душу Шевченкову глибоко обурювали й ображали такі „аристократичні“ поради, і він дає влучну одсіч непроханим порадникам:
|
Правда, мудрі! |
- ↑ Сочиненія В. Г. Бѣлинскаго, СПБ. 1896, т. II стор. 906.
