біографів. Але це не збило Шевченка з його дороги: попробувавши писати російською мовою, Шевченко ще більше впевнився, кудою мусить пролягати його справжній шлях, і махнув рукою на неприхильників та їхні щирі чи нещирі поради писати російською мовою, — „нехай, мовляв, я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого й не треба[1]. Але він не міг здержати протесту, коли діло торкалось рідного письменства, — тоді він запалявся непереможним гнівом і не жалував ворога, виступаючи на оборону дорогої справи. З цього погляду надто великого інтересу набірає поетична передмова до „Гайдамаків“, написаних року 1841.
Передмова дуже добре показує становище за тих часів українського письменника в Петербурзі серед чужих, часто ворожих російських гуртків, що скоса та згорда поглядають на „мужицького поета“. Ці „письменні“ та „дрюковані“, як характеризує їх Шевченко, люде не крилися з своїми думками про те, що українські письменники повинні занехаяти рідне письменство й обернутись і до панської мови, й до „вищих сюжетів“,
А то дурень росказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах.
І знов ті самі докази, що в українському житті — „високі могили — більш нічого не осталось“, то й нема на що дбати про таку пропащу справу, яка ні
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 347.
