доказом служить викликаний „Кобзарем“ літературний рух на Україні та голосна, „на ввесь світ“, популярність, яку здобув собі Шевченко. Тільки з його почавши, українське письменство на твердий стало ґрунт, вибралось на правдиву тропу й зробилось справжнім письменством, одбиваючи в собі життя і потреби широких мас трудящого народу. Думки нашого Кобзаря зробились літературною програмою цілих поколіннів, що виступали й виступають на працю під його безпосереднім впливом, і — можна думати — впливу того ще на довго стане…
Отакий маючи ясний погляд на рідне письменство, бажаючи йому дійти до найвищого ступіня в розвитку, Шевченко не міг не озиватися й на ті голоси, що йшли з табору ворогів українського руху й були тоді пануючими в російському письменстві. З легкої руки знаменитого Бєлінського багато значніших заступників навіть поступового російського громадянства та письменства дивились на український літературний рух, як на невдатну, зайву, а то й шкодливу спробу воскресити штучним способом те, що на-віки померло і не може розцвісти знову, а на українських письменників, як на химерних фантастів, що й сами не знають, чого хочуть. „Москалі зовуть мене ентузіястом, сіріч дурнем“, — пише в одному листі з тих часів сам Шевченко[1], „появленіе „Кобзаря“ въ печати встрѣчено россійскими критиками единодушнымъ глумленіемъ надъ малорусскимъ языкомъ и народностью“[2], — свідчить один з його
