де-що було зроблено, поки українського популярного письменства не прибив на цвіту відомий Валуєвський циркуляр з р. 1863-го.
Вертаючись знову до Шевченкової передмови до нового видання його творів, не можна не зазначити того цікавого присуду, що по дорозі робить Шевченко двом українським письменникам. „Покійний Основ'яненко, — пише він, — дуже добре приглядався на (sic) народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері; а Гулак-Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся“. Знаючи, що́ виходило з-під пера Гулакового в тих часах і опісля, за часів Кримської війни, не можна не пристати до цієї лаконичної, але дуже виразної характеристики А.-Гулака, що зробив тут Шевченко. Та і взагалі в передмові стоїть він на тій позіциї окремого українського письменства, на яку ступив був одразу, скоро починав писати. „На москалів, — пише він, — не вважайте: нехай вони собі пишуть по своєму, а ми по своєму; у їх — народ і слово, і у нас — народ і слово; а чиє краще — нехай судять люде“. І „люде“ вже свій присуд дали — певне не про те цілком зайве питання „чиє краще“, а про те, що „народ і слово“ дають такий міцний фундамент для щиро-народнього письменства, якого ні цензурами не розбити, ні заборонами та утисками, чи иншими якими заходами не спинити. Як із перелитого посуду мусить через вінці политися, так і народ, що живе своїм життям і має власну мову, повинен і власне письменство витворити. Це елементарна, стихійна, неминуча потреба, якої не уб'єш ніякими заходами й ніякою дорогою не обминеш. І навіть більше: за саму спробу обминути
